Take a photo of a barcode or cover
3.92 AVERAGE
3.92 AVERAGE
dark
emotional
funny
mysterious
reflective
tense
fast-paced
And after art there is, let me assure you all, nothing.
challenging
funny
reflective
medium-paced
Plot or Character Driven:
A mix
Strong character development:
Complicated
Loveable characters:
No
Diverse cast of characters:
No
Content Warnings
Graphic: Suicide
challenging
dark
funny
reflective
slow-paced
Plot or Character Driven:
Character
Loveable characters:
No
Diverse cast of characters:
No
Flaws of characters a main focus:
Yes
in my iris murdoch era she’s a babe this was beautiful honestly no words. also update in compared w love written by comparable male voice (lawrence) murdoch is so woman and to me ofc more preferable acc prose n all wise
The waspish narrator draws us in to his exploits like a ne’er-do-well friend on an ill-judged night out. When it all goes wrong, we can only wonder how it could’ve seemed a good idea at the time.
dark
emotional
reflective
medium-paced
Plot or Character Driven:
Character
Strong character development:
Yes
Loveable characters:
No
Diverse cast of characters:
N/A
Flaws of characters a main focus:
N/A
dark
emotional
reflective
sad
medium-paced
Plot or Character Driven:
Plot
Strong character development:
No
Loveable characters:
No
Diverse cast of characters:
No
Flaws of characters a main focus:
Yes
A very chaotic narrative und not very likeable characters
I enjoyed The Sea, The Sea hugely but found this was just too slow and character-driven for my liking. DNFd when I realised it wasn't getting any more enjoyable
First thing to say, if you don't like unlikeable characters stay clear of this. The narrator of this novel is as unlikeable as they come. He's a misogynist, delusional, self-righteous, self-absorbed, easily unmanned, neurotic, infantile, priggish and yet at the same time he can be piercingly wise. He's also wildly unreliable as the narrator of his own story. William Bradley is a bachelor with exalted aspirations to be a great writer. He'd rather write nothing than anything substandard. So he writes nothing. His friend Arnold is a prolific and successful novelist. He is scornful of his friend's literary achievements. At the beginning of the novel he receives a panicked phone call from Arnold who tells him he has killed his wife. He rushes to the house and finds Rachel, the wife, badly bruised and distraught. Not long afterwards he will share an amorous moment with Rachel. But soon he will fall in love with Arnold and Rachel's daughter. He's so in love with her that he vomits over her dress on their first date at the opera - one of the funniest literary moments of my year. This family provide him with the whole gamut of his imaginative life. Is it real life or is it fantasy?
To begin with one takes the narrator at his word. But, in degrees, his version of events becomes ever more difficult to believe. And as this shift occurs one begins to feel more sympathy for him. I guess at the end it doesn't matter much whether his story is true because he's offered us so much in the way of truth about human existence. It was spoilt a little for me by the postscripts of the other characters telling their conflicting versions of the truth, all of which were irritatingly opaque and overly misleading.
The most prominent idea I took from this book is that we can't help telling the truth about ourselves even when we lie.
To begin with one takes the narrator at his word. But, in degrees, his version of events becomes ever more difficult to believe. And as this shift occurs one begins to feel more sympathy for him. I guess at the end it doesn't matter much whether his story is true because he's offered us so much in the way of truth about human existence. It was spoilt a little for me by the postscripts of the other characters telling their conflicting versions of the truth, all of which were irritatingly opaque and overly misleading.
The most prominent idea I took from this book is that we can't help telling the truth about ourselves even when we lie.
challenging
dark
emotional
tense
slow-paced
Plot or Character Driven:
Character
Strong character development:
Yes
Loveable characters:
No
Diverse cast of characters:
Yes
Flaws of characters a main focus:
Yes
“У кожного є уявлення про себе, і воно - хибне”.
Цитата не дослівна, бо відтворюю її з пам’яті, але вона і є цей роман. “Чорний принц” - це Річ у собі. Це - вирваний шматок справжнього життя зі всіма його відзеркаленнями, ниточками, рушницями по Чехову та непевностями. Це - абсолютний доказ хибності фрази “є версія твоя, моя і правда.” Бо кожна із цих версій - правда.
Чи можна назвати головного героя ненадійним оповідачем, коли правду було затерто мільярдами дрібних деталей і жодному героєві не варто довіряти? Що ж, ця книга - наочний приклад того, що об’єктивності годі й шукати.
Це - пошуки витонченої душі, що балансує на грані між екзальтацією і безумством. Бредлі не бажав контролювати своє життя, він віддавався течії та живився тими фонтанами емоцій, до яких вона його заносила.
От так і можна прожити життя, самому не прийнявши жодного рішення і віддавши його на поталу фатуму. Так і не виявивши, що життя існує і поза власним Я. Не осягнувши жодну іншу людину.
Геній Айріс Мердок мене зачарував. Хто ж іще так покаже, як не парадоксально, правду?
Цитата не дослівна, бо відтворюю її з пам’яті, але вона і є цей роман. “Чорний принц” - це Річ у собі. Це - вирваний шматок справжнього життя зі всіма його відзеркаленнями, ниточками, рушницями по Чехову та непевностями. Це - абсолютний доказ хибності фрази “є версія твоя, моя і правда.” Бо кожна із цих версій - правда.
Чи можна назвати головного героя ненадійним оповідачем, коли правду було затерто мільярдами дрібних деталей і жодному героєві не варто довіряти? Що ж, ця книга - наочний приклад того, що об’єктивності годі й шукати.
Це - пошуки витонченої душі, що балансує на грані між екзальтацією і безумством. Бредлі не бажав контролювати своє життя, він віддавався течії та живився тими фонтанами емоцій, до яких вона його заносила.
От так і можна прожити життя, самому не прийнявши жодного рішення і віддавши його на поталу фатуму. Так і не виявивши, що життя існує і поза власним Я. Не осягнувши жодну іншу людину.
Геній Айріс Мердок мене зачарував. Хто ж іще так покаже, як не парадоксально, правду?