You need to sign in or sign up before continuing.
Take a photo of a barcode or cover
4.22 AVERAGE
4.22 AVERAGE
The author does an excellent job of leading us through the lives and ideas of these philosophers, and managed to keep it from being dry and dull.
It's a very enlightening perspective of what it meant to attempt to create a philosophy of the incredible shifting culture of the 20th Century, while it was all happening.
It's a very enlightening perspective of what it meant to attempt to create a philosophy of the incredible shifting culture of the 20th Century, while it was all happening.
informative
reflective
medium-paced
Good for a first foray into the history and theory of existentialism! I sense it still leaves out quite a bit but this was very palatable and has piqued my interest in the works of Sartre, Beauvoir and Merleau-Ponty.
This was a delight. It is a thorough guide to the existentialist movement and the personalities of Satre, de Beauvoir, Camus, et al who brought it to life. Complex theses were presented with the ease and clarity of someone who has devoted the last 30 years of their life to studying the ideas, people, and events that shaped the movement and its enduring presence in contemporary thought and culture. The cover says the book sparkles and that’s exactly what it does. The tone is joyous and tender, the weaving of biography, philosophy, and history is seamless, and I’ve yet to read another biography that I found so difficult to put down. Definitely recommend for anyone interested in philosophy, 20th century European history, or just joyful reading.
Quotes I enjoyed:
* he applied phenomenology to people’s lives in a more exciting, personal way than its inventors had ever thought to do, and thus made himself the founding father of a philosophy that became international in impact, but remained Parisian in flavour: modern existentialism.
* State was offered the Legion d’honneur for his resistance activities in 1945 and the Nobel prize in literature in 1964, he rejected them both, citing a writer’s need to stay independent of interests and influences.
* Satre’s experiences and quirks found their way even into his most serious philosophical treatises. This could make for strange results, given that his personal take place life ranges from bad masculine flashbacks and a series of embarrassing situations with lovers and friends to bizarre obsessions with trees, viscous liquids, octopuses and crustaceans. But it all made sense according to the principle first announced by Raymond Aaron that day in the Bec-de-Gaz;you can make philosophy out of this cocktail. The topic of philosophy is whatever you experience as you experience it.
* søren kierkegaard: anxiety is the dizziness of freedom’
* Nietzsche and kierkegaard were the heralds of modern existentialism. They pioneered a mood of dissatisfaction and rebellion, created a new definition of existence as choice, action and self assertion and made a study of the anguish and difficulty of life. They also worked in the conviction that philosophy was not just a profession. It was life itself - the life of an individual
* psychologist Bruno Bettelheim later wrote of this period, few people will risk their life for such a small thing as raising an arm - yet that is how one’s powers of resistance are eroded away, and eventually one’s responsibility and integrity go with them.
* Sabre’s horror of such things is, literally, visceral. He made so much of this imagery that, if a viscous pool or splat appears on a page of philosophy, you can be fairly sure you are reading Satre… Viscosity is Satre’s way of expressing the horror of contingency. It evokes what he called ‘facticity’, meaning everything that drags us down into situations and inhibits us from flying free.
* When Satre was conscripted to a meteorological posting in the war: He jotted down the notes that would later evolve into Being and Nothingness, and produced the first drafts of of his novel sequence Roads of Freedom. The first volume was scribbled out y 31 December 1939 so he immediately started volume two. ‘If the war goes on at this lulling rhythm I’ll have written three novels and 12 philosophical treatises by peacetime.’ He told Beauvoir.
* Satre’s resistance group of friends he assembled and wrote a manifesto for: socialisme et liberté experienced a bad scare when one member, Jean Pouillon, lost a briefcase filled with incriminating pamphlets together with the group members’ names and addresses. They all faced arrest, torture and death. Luckily, the person who found the briefcase turned it into a lost-property office. The incongruity of this - the threat of Gestapo torture coexisting with the decent civic tradition of the lost-property office - captures the strangeness of life under Occupation.
* Episodes of competitive gazing recur throughout Satre’s fiction and biographies as well as in his philosophy. In his journalism, he recalled the unpleasantness after 1940 of feeling oneself looked at as a member of a defeated people. 1944 he wrote a whole play about it, Huis Clos, translated as No Exit. It depicts three people trapped together in a room: a military deserter accused of cowardice, a cruel lesbian, and a flirtatious gold digger. Each looks judgmentally at the other and each longs to escape their companions’ pitiless eyes. But they cannot do so for they are dead and in hell. As the play’s much quoted and frequently misunderstood final line has it: ‘hell is other people.’ Satre later explained that he did not mean to say that other people were hellish in general. He meant that after death we become frozen in their view, unable any longer to fend off their interpretation. In life, we can still do something to manage the impression we make; in death this freedom goes and we are left entombed in other people’s memories and perceptions.
Quotes I enjoyed:
* he applied phenomenology to people’s lives in a more exciting, personal way than its inventors had ever thought to do, and thus made himself the founding father of a philosophy that became international in impact, but remained Parisian in flavour: modern existentialism.
* State was offered the Legion d’honneur for his resistance activities in 1945 and the Nobel prize in literature in 1964, he rejected them both, citing a writer’s need to stay independent of interests and influences.
* Satre’s experiences and quirks found their way even into his most serious philosophical treatises. This could make for strange results, given that his personal take place life ranges from bad masculine flashbacks and a series of embarrassing situations with lovers and friends to bizarre obsessions with trees, viscous liquids, octopuses and crustaceans. But it all made sense according to the principle first announced by Raymond Aaron that day in the Bec-de-Gaz;you can make philosophy out of this cocktail. The topic of philosophy is whatever you experience as you experience it.
* søren kierkegaard: anxiety is the dizziness of freedom’
* Nietzsche and kierkegaard were the heralds of modern existentialism. They pioneered a mood of dissatisfaction and rebellion, created a new definition of existence as choice, action and self assertion and made a study of the anguish and difficulty of life. They also worked in the conviction that philosophy was not just a profession. It was life itself - the life of an individual
* psychologist Bruno Bettelheim later wrote of this period, few people will risk their life for such a small thing as raising an arm - yet that is how one’s powers of resistance are eroded away, and eventually one’s responsibility and integrity go with them.
* Sabre’s horror of such things is, literally, visceral. He made so much of this imagery that, if a viscous pool or splat appears on a page of philosophy, you can be fairly sure you are reading Satre… Viscosity is Satre’s way of expressing the horror of contingency. It evokes what he called ‘facticity’, meaning everything that drags us down into situations and inhibits us from flying free.
* When Satre was conscripted to a meteorological posting in the war: He jotted down the notes that would later evolve into Being and Nothingness, and produced the first drafts of of his novel sequence Roads of Freedom. The first volume was scribbled out y 31 December 1939 so he immediately started volume two. ‘If the war goes on at this lulling rhythm I’ll have written three novels and 12 philosophical treatises by peacetime.’ He told Beauvoir.
* Satre’s resistance group of friends he assembled and wrote a manifesto for: socialisme et liberté experienced a bad scare when one member, Jean Pouillon, lost a briefcase filled with incriminating pamphlets together with the group members’ names and addresses. They all faced arrest, torture and death. Luckily, the person who found the briefcase turned it into a lost-property office. The incongruity of this - the threat of Gestapo torture coexisting with the decent civic tradition of the lost-property office - captures the strangeness of life under Occupation.
* Episodes of competitive gazing recur throughout Satre’s fiction and biographies as well as in his philosophy. In his journalism, he recalled the unpleasantness after 1940 of feeling oneself looked at as a member of a defeated people. 1944 he wrote a whole play about it, Huis Clos, translated as No Exit. It depicts three people trapped together in a room: a military deserter accused of cowardice, a cruel lesbian, and a flirtatious gold digger. Each looks judgmentally at the other and each longs to escape their companions’ pitiless eyes. But they cannot do so for they are dead and in hell. As the play’s much quoted and frequently misunderstood final line has it: ‘hell is other people.’ Satre later explained that he did not mean to say that other people were hellish in general. He meant that after death we become frozen in their view, unable any longer to fend off their interpretation. In life, we can still do something to manage the impression we make; in death this freedom goes and we are left entombed in other people’s memories and perceptions.
This book satisfies my thirst for history, philosophy, and storytelling. It was a magnificent journey through the minds of the 20th century existentialists guided by the author’s 21st century mind. Sarah Bakewell’s passion and appreciation for these philosophers has left me with a list of books being added to my tbr list.
екзистенціалісти захопливі.
коли одного дня троє друзів у кафе розговорилися про те, що є спосіб робити філософію з оцієї, наприклад, склянки абрикосового коктейлю (тру сторі), вони радше відповідали на свої особисті запитання, ніж на запити великої культури. і нехай тридцять років по тому ці люди вже добре усвідомлювали свою культурну роль і використовували інші терміни, їхній підхід по суті залишився той самий: починати з людського – не абстрактно, а тут-і-тепер людського, з того, що відбувається в нас і з нами. тому історія, яку розповідає сара бейквел, – не про філософську школу, бо школи ніколи й не було; вона про спосіб життя.
екзистенціалісти жили – і писали – так, що примудрилися бісити майже всіх. християни жахалися їхнього тяжіння до абсолютної свободи й відмови від трансцендентного джерела сенсу (католики навіть внесли всього сартра станом на 1948 рік до індексу заборонених книг; туди само втрапила і де бовуар із "другою статтю"; для мене то було дуже цікаве відкриття, бо я була певна, що індекс існував лише до початку хх століття, а виявляється, аж до 1966). свобода, втім, зачіпала і стару добру буржуазію: вільні стосунки, відкрита бісексуальність, п'янки далеко після комендантської години – зате на диво мало дебошів і скандалів; хіба що артур кестлер кинув у сартра склянкою і побився з камю, усе за один вечір. соціалістів – а потім французьких націоналістів – дратувала увага до індивідуальності, пошук особистої автентичності та, звісно, свобода, вічно проблема з цією свободою (і навіть коли сартр ударився в марксизм, партію його тексти не влаштовували. у них, мабуть, був власний, неафішований індекс ліброрум прогібіторум). американці, які спочатку люто виганялися з сартра – чого варта паспортна фотографія в журналі "тайм" із підписом "philosopher sartre. women swooned", – потім таки проперлися з екзистенціалізму (сартр, де бовуар і камю починають їздити з лекціями у штати в середині сорокових, і мені чомусь здається, що ноги бітництва ростуть зокрема і звідси. недарма ж стереотипна уніформа як екзистенціалістів, так і бітників – чорний гольф), але ще довго не могли пробачити цим диким французам любові до низької культури – ну, знаєте, усякий там джаз, стейнбек і південна готика. якийсь критик писав, що french taste for faulkner was less a compliment to american literature than an indication of some terrible ‘crisis in french taste and reason’; а якщо врахувати, що сартр терпіти не міг пруста, діагноз узагалі катастрофічний. от уже воістину, what a horror, existentialism!
це американцям, до речі, варто подякувати за похмурий образ екзистенціалістів – блідих депресивних істот із фіксацією на смерті. бо серйозно, екзистенціалісти – не готи. удома їх сприймали як розпусних бешкетників і революціонерів; вони писали пісні (для жульєт ґреко, наприклад), пили і закидалися колесами, ночували в джаз-клубах і там же займалися танцями й філософією, іноді водночас. але, в принципі, американців теж можна зрозуміти: у п'ятдесятих у них уже з'явилися бітники, які робили щось схоже, а от лицарів печального образу не було.
звісно, про печальний образ тут теж присутній. може, якби не друга світова війна, з якої не всі повернулися, якби не окупація франції, коли найменші вчинки – чи бездіяння – могли вартувати життя, екзистенціалізм не став би такий гострий. натомість оці люди, які вимагали постійного творення себе через щоденні вибори, дуже добре знали, про що говорять, бо жили в атмосфері таких критичних виборів. і про смерть у них, звісно, було, і про відсутність, і про абсурд у декого (не будемо тицяти пальцями на камю), та все одно виходило якось на диво життєствердно.
коли одного дня троє друзів у кафе розговорилися про те, що є спосіб робити філософію з оцієї, наприклад, склянки абрикосового коктейлю (тру сторі), вони радше відповідали на свої особисті запитання, ніж на запити великої культури. і нехай тридцять років по тому ці люди вже добре усвідомлювали свою культурну роль і використовували інші терміни, їхній підхід по суті залишився той самий: починати з людського – не абстрактно, а тут-і-тепер людського, з того, що відбувається в нас і з нами. тому історія, яку розповідає сара бейквел, – не про філософську школу, бо школи ніколи й не було; вона про спосіб життя.
екзистенціалісти жили – і писали – так, що примудрилися бісити майже всіх. християни жахалися їхнього тяжіння до абсолютної свободи й відмови від трансцендентного джерела сенсу (католики навіть внесли всього сартра станом на 1948 рік до індексу заборонених книг; туди само втрапила і де бовуар із "другою статтю"; для мене то було дуже цікаве відкриття, бо я була певна, що індекс існував лише до початку хх століття, а виявляється, аж до 1966). свобода, втім, зачіпала і стару добру буржуазію: вільні стосунки, відкрита бісексуальність, п'янки далеко після комендантської години – зате на диво мало дебошів і скандалів; хіба що артур кестлер кинув у сартра склянкою і побився з камю, усе за один вечір. соціалістів – а потім французьких націоналістів – дратувала увага до індивідуальності, пошук особистої автентичності та, звісно, свобода, вічно проблема з цією свободою (і навіть коли сартр ударився в марксизм, партію його тексти не влаштовували. у них, мабуть, був власний, неафішований індекс ліброрум прогібіторум). американці, які спочатку люто виганялися з сартра – чого варта паспортна фотографія в журналі "тайм" із підписом "philosopher sartre. women swooned", – потім таки проперлися з екзистенціалізму (сартр, де бовуар і камю починають їздити з лекціями у штати в середині сорокових, і мені чомусь здається, що ноги бітництва ростуть зокрема і звідси. недарма ж стереотипна уніформа як екзистенціалістів, так і бітників – чорний гольф), але ще довго не могли пробачити цим диким французам любові до низької культури – ну, знаєте, усякий там джаз, стейнбек і південна готика. якийсь критик писав, що french taste for faulkner was less a compliment to american literature than an indication of some terrible ‘crisis in french taste and reason’; а якщо врахувати, що сартр терпіти не міг пруста, діагноз узагалі катастрофічний. от уже воістину, what a horror, existentialism!
це американцям, до речі, варто подякувати за похмурий образ екзистенціалістів – блідих депресивних істот із фіксацією на смерті. бо серйозно, екзистенціалісти – не готи. удома їх сприймали як розпусних бешкетників і революціонерів; вони писали пісні (для жульєт ґреко, наприклад), пили і закидалися колесами, ночували в джаз-клубах і там же займалися танцями й філософією, іноді водночас. але, в принципі, американців теж можна зрозуміти: у п'ятдесятих у них уже з'явилися бітники, які робили щось схоже, а от лицарів печального образу не було.
звісно, про печальний образ тут теж присутній. може, якби не друга світова війна, з якої не всі повернулися, якби не окупація франції, коли найменші вчинки – чи бездіяння – могли вартувати життя, екзистенціалізм не став би такий гострий. натомість оці люди, які вимагали постійного творення себе через щоденні вибори, дуже добре знали, про що говорять, бо жили в атмосфері таких критичних виборів. і про смерть у них, звісно, було, і про відсутність, і про абсурд у декого (не будемо тицяти пальцями на камю), та все одно виходило якось на диво життєствердно.
This book is a wonderful introduction to the Existentialists, the culture and times in which they operated, some great background on them as people and their interactions, and the whole milieu of their world. Engrossing and really enlightening, if this topic is interesting to you. I wish I had that recipe for apricot cocktails.
Decently written, but subject matter in the most interested in
adventurous
funny
informative
inspiring
reflective
slow-paced
For those of us with weak philosophy backgrounds, this is a strong, entertaining introduction to phenomenology, Existentialism, and the circumstances these ideas grew out of. The author does a wonderful job of making this approachable for the average consumer.