Scan barcode
A review by daryase
The Big Year: A Tale of Man, Nature, and Fowl Obsession by Mark Obmascik
5.0
Я відкрила для себе жанр: мемуари про те, як хтось робив "великий рік" - спробу поставити рекорд і побачити якомога більше видів птахів (здебільшого це американська фішка). Ця книжка виділяється поміж іншими тим, що це, власне, не мемуар, а репортаж/нон-фікшн про те, як 1998 року троє людей змагалися за цей рекорд. Аж до того, що межує з документальною прозою, я би сказала: тобто люди, про яких ідеться, цілком реальні, і оповідь базована на інтерв'ю з ними - але стиль такий, що почасти виглядає, ніби вони - вигадані персонажі, про яких розповідає всезнаючий наратор. Тож не дивно, що за цією книжкою було знято фільм, який ще набагато більш вдається до художніх засобів і ще далі, очевидно, відходить від життєвих прототипів у зображенні персонажів. Довший час єдине, що я здала про бьординґ, було з цього фільму, тобто досягти широкого загалу, який взагалі про це дивне хобі нічого не знає, авторам вдалося, тому нормально, напевно, що вони мусили вдатися до спрощень і увиразнень.
Ідея така: існує американська асоціація птахоспоглядачів (ABA), яка визначає, що "рахується" - її територія охоплює континентальні США, Канаду, деякі острови біля берегів (але не інші) і 200 миль у море. І хоча люди можуть змагатися також на менших територіях (наприклад, одне графство, штат, 48 штатів, тощо), більшість цих історій про спроби поставити рекорд - саме про всю цю територію. Заковика: на ній постійно живе чи регулярно залітає під час сезонних міграцій десь 570 видів птахів. А от попередній рекорд на той момент, коли взялися до своєї справи герої цієї книжки, уже був за 700. Як? За рахунок випадкових залітних птахів - азійських, які тайфуном принесло на Алеутські острови, європейських, яких принесло у Нюфаундленд чи центральноамериканських, які випадково залетіли нетипово далеко на північ.
Отже, на відміну від звичайного птахоспоглядання на дозвіллі, ці спроби взяти рекорд полягають радше у гонитві за цими рідкісними залітними птахами, а не у спогляданні питомих місцевих птахів у їхньому питомому середовищі. Найбільше абсурдність цього мені впала в очі, коли один з героїв має багато клопотів з тим, щоб додати собі до списку чергового птаха, який на території асоціації буває тільки далеко в морі (а герой страждає на морську хворобу). Цей птах був карибський фрегат, magnificent frigatebird, і це мене особливо вразило, оскільки під час подорожі до Мексики я бачила представників цього виду стільки і так запросто, що вони потрапили у мій фотоархів, навіть попри те, що птахами я тоді зовсім не цікавилася. Персонаж, звісно, не міг би полетіти до Канкуна, як я, а мусив страждати і вишуковувати, бо інакше не рахується. Птах має вибрати правильний берег Ріо Ґранде, щоб до нього вишикувалася черга з американських бьордерів. Але ж кордони - це просто лінії на карті, і саме птахи віддавна були у багатьох культурах метафорою того, які випадкові людські закони і кордони.
Стою в чергу в бібліотеці на [b:мемуар|75353286|The (Big) Year That Flew By|Arjan Dwarshuis|https://i.gr-assets.com/images/S/compressed.photo.goodreads.com/books/1672170297l/75353286._SY75_.jpg|70258741] одного нідерландця, який ставив рекорд по всьому світу - тобто він мав можливість за кожним видом поїхати в його найпитоміше середовище. Сподіваюся, там мені весь задум виглядатиме менш абсурдним.
Обмасік завершує книжку думкою, що це змагання трьох чоловіків у 1998 дійшло до такого божевілля, що після того уже ніхто не брався. На момент написання книжки, мабуть. Але станом на зараз рекорд уже за 840 - почасти через те, що у 2016 році американська асоціація включила в свою території Гаваї, почасти через те, що дізнатися про те, де знайти якийсь рідкісний вид, тепер стає дедалі простіше.
Написано дуже жваво, гарно читається, добре для початку знайомства з темою.
Ідея така: існує американська асоціація птахоспоглядачів (ABA), яка визначає, що "рахується" - її територія охоплює континентальні США, Канаду, деякі острови біля берегів (але не інші) і 200 миль у море. І хоча люди можуть змагатися також на менших територіях (наприклад, одне графство, штат, 48 штатів, тощо), більшість цих історій про спроби поставити рекорд - саме про всю цю територію. Заковика: на ній постійно живе чи регулярно залітає під час сезонних міграцій десь 570 видів птахів. А от попередній рекорд на той момент, коли взялися до своєї справи герої цієї книжки, уже був за 700. Як? За рахунок випадкових залітних птахів - азійських, які тайфуном принесло на Алеутські острови, європейських, яких принесло у Нюфаундленд чи центральноамериканських, які випадково залетіли нетипово далеко на північ.
Отже, на відміну від звичайного птахоспоглядання на дозвіллі, ці спроби взяти рекорд полягають радше у гонитві за цими рідкісними залітними птахами, а не у спогляданні питомих місцевих птахів у їхньому питомому середовищі. Найбільше абсурдність цього мені впала в очі, коли один з героїв має багато клопотів з тим, щоб додати собі до списку чергового птаха, який на території асоціації буває тільки далеко в морі (а герой страждає на морську хворобу). Цей птах був карибський фрегат, magnificent frigatebird, і це мене особливо вразило, оскільки під час подорожі до Мексики я бачила представників цього виду стільки і так запросто, що вони потрапили у мій фотоархів, навіть попри те, що птахами я тоді зовсім не цікавилася. Персонаж, звісно, не міг би полетіти до Канкуна, як я, а мусив страждати і вишуковувати, бо інакше не рахується. Птах має вибрати правильний берег Ріо Ґранде, щоб до нього вишикувалася черга з американських бьордерів. Але ж кордони - це просто лінії на карті, і саме птахи віддавна були у багатьох культурах метафорою того, які випадкові людські закони і кордони.
Стою в чергу в бібліотеці на [b:мемуар|75353286|The (Big) Year That Flew By|Arjan Dwarshuis|https://i.gr-assets.com/images/S/compressed.photo.goodreads.com/books/1672170297l/75353286._SY75_.jpg|70258741] одного нідерландця, який ставив рекорд по всьому світу - тобто він мав можливість за кожним видом поїхати в його найпитоміше середовище. Сподіваюся, там мені весь задум виглядатиме менш абсурдним.
Обмасік завершує книжку думкою, що це змагання трьох чоловіків у 1998 дійшло до такого божевілля, що після того уже ніхто не брався. На момент написання книжки, мабуть. Але станом на зараз рекорд уже за 840 - почасти через те, що у 2016 році американська асоціація включила в свою території Гаваї, почасти через те, що дізнатися про те, де знайти якийсь рідкісний вид, тепер стає дедалі простіше.
Написано дуже жваво, гарно читається, добре для початку знайомства з темою.