seimin26 's review for:

This Cursed Light by Emily Thiede

3.75

adventurous challenging emotional funny hopeful mysterious medium-paced

Plot or Character Driven: A mix

Strong character development: N/A

Loveable characters: Complicated

Diverse cast of characters: Yes

Flaws of characters a main focus: N/A

---

********

Ще більше цікавих фактів про книжковий світ, оглядів на різноманітні твори та рекомендацій ЛГБТ+ літератури ви знайдете на моєму книжковому каналі в Telegram — "Книжковий вир"🌈

********

Ось я і повернувся у світ Саверіо та Останньої Фінестри. Знову відчув п’янкий запах лимонів, свіжої випічки й солоного моря. Але це повернення виявилося зовсім не таким, як я сподівався 😒

У «Цьому проклятому світлі» Емілі Сід стоїть головне питання: чи можна нарешті перемогти у вічній битві проти хаосу, чи ж доля прирекла цей світ на нескінченне страждання? Герої вирушають у далеку подорож на пошуки загубленого дара богині Деї — єдиної надії розірвати коло болю та ненависті, яке століттями пожирає все довкола 👿

Алесса врятувала Данте. Він помер — і вона зуміла повернути його назад. Але у всього є своя ціна. Тепер у ньому не залишилося магічної сили: він більше не ґіоте. Яка ж це жорстока несправедливість: усе життя вважати свій дар прокляттям, потім завдяки йому знайти кохання, друзів, стати героєм і врятувати увесь острів — лише для того, щоб зрештою втратити силу й залишитися в порожнечі безпорадності та болю. Ким він є тепер? Як йому змиритися з втратою частини себе? На додачу до цього, Данте знову не може торкатися Алесси, своєї коханої дівчини. За що йому все це? 😩

Алесса теж надломлена. Вона відчуває провину: «вбила» його, аби врятувати інших, перемогла скарабео, але миттєво втратила своє кохання. І тепер, після повернення з того світу, дівчина прагне захистити Данте від усього світу, коли він сам не до кінця розуміє власних меж після втрати дару. Тепер він звичайний смертний — але продовжує поводитися так, ніби йому нічого не загрожує і море по коліно 🤕

Уся книга — це майже одна суцільна підготовка до битви з чимось, що може статися через напад Кролло. Але, як це відбудеться і що це саме буде — ніхто не знає.

Подорож приводить героїв на острів, де ґіоте створили власне суспільство, і Данте повинен був би почуватися там «як вдома», але він тепер не ґіоте,тебе частина цього суспільства. У нього немає сил, і він не знає, як стати своїм серед чужих. Йому доводитися приховувати цю відмінність. Лише зустріч із подругою дитинства допомагає йому знайти в собі сили піднятися і взяти на себе роль лідера у протистоянні з богами 🤜

Але проблема книги в тому, що це написано сухо й не дуже захопливо. А постійні підліткові сварки Алесси й Данте — то окрема тема. Я розумію: у них до цього не було нормальних стосунків, вони ще вчаться бути разом і слухати один одного. Але ж вони поводять себе як повні телепні: не говорять один одному про наболіле, приховують важливу інформацію про себе, маскують біль і розпач під удаваною радістю. Це все так тупо й недолуго, що хочеться нагримати на них і наказати перестати поводитися як повні бовдури 😡

Втім, другорядні персонажі цього разу виграють більше книжкового часу. Маємо навіть невелику, але кумедну й милу лінію «від ворогів до коханців» із Калебом — Фонте і названим "чоловіком" Алесси —

та її братом Адріком

. Часом їхні перепалки виглядають доволі комічно і змушують читача посміхатися. Камарія теж отримує несподіваний романтичний інтерес, який додає історії перчинки. Саїда, хоч і залишається в тіні, усе ж не губиться на задньому плані 🔥

Але все ж після прибуття на острів сюжет серйозно просідає.

Саверійці, які раніше були елітою, тепер стають вигнанцями, і з цього можна було витягнути щось справді драматичне.

Натомість отримуємо купу сумнівних рішень і відвертих дурниць від Алесси й Данте. І так, вони завжди знаходять виправдання, але читати це більше дратувало, ніж тримало в напрузі 🙄

Фінал — апогей абсурду!

Уся підготовка виявляється майже марною, бо боги тут — справжні ляльководи. Вони смикають за ниточки, і від їхніх примх залежить усе. Це бісить! Бо коли розумієш, що будь-які жертви героїв — лише пилинка на шахівниці богів, втрачаєш віру в сенс боротьби. Але, мабуть, саме це й хотіла показати авторка: у цьому світі боги не справедливі, а герої майже нічого не вирішують, бо у гри є свої правила, і люди до них просто не входять 🎲

Чесно? Друга частина дилогії мене трішки розчарувала. Якщо перша книга тримала інтригою, то тут більшу частину часу було справді нудно. Я ловив себе на думці, що хочу просто скоріше дочитати «Це прокляте світло» й узяти щось інше. А для мене це вже дуже тривожний знак для будь-якої книги 😬

Моя оцінка — 7 лимонів 🍋 із 10. І те з натяжкою. Це не повний провал, але й далеко не перемога. Книга не настільки жахлива, щоб поставити їй низьку оцінку, та й видання — просто бомба. Палітурка з кораблем і сріблястим тисненням, насичені сині кольори під суперобкладинкою, ілюстрований зріз із черепом — усе виглядає розкішно. Це як той випадок, коли красиву обгортку вдягли на посередню історію. На жаль, і таке буває 😒

Загалом, я вдячний Емілі Сід за цю дилогію й видавництву РМ — за неймовірне оформлення обох книг. Але навряд чи колись захочу перечитати цю дилогію й знову повертатися до світу Останньої Фінестри 😿