Take a photo of a barcode or cover
І знову ніхто не вимовив "то хто ж ворог?"
За всі 300+ сторінок роману вголос чітко, чи пошепки нерозбірливо, чи жестами та мигами ніхто не вимовив головне: "Росія - ворог". Наче це й так зрозуміло, але ж, як виявилося, багато кому "какая разніца"...
Є місто, є станція, є люди, є кордон (чи то вибачте - бувший державний кордон). Все сіре, мокре, огидне. Жодного героя, жодного антигероя, всі якісь рівномірно ніяко-нікчемні. Хтось гірший, хтось кращій. Хтось - майже свята. Всі говорять однією мовою, але із уточненням, що ось це було сказано російською. Дивні відчуття.
Найсильніша сцена - у самому інтернаті, коли та сама майже свята допитує "то що ти не бачив, звідки ракети летять? то що, ти не в курсі, що там південь? то ти забув, що в нас на півдні? то ти не знаєш, що там - кордон?" Але й вона позбавлена чіткої відповіді "то хто там, за кордоном?" і хто ви? Жодної згадки про кольори прапорів, жодної згадки про акцент "нової влади", жодного географічного пункту. Все - на рівні підсвідомості, інстинкту та "а хіба не зрозуміло?"
Поки читала, то була впевнена, що назву цю книгу найстрашнішою, найсильнішою та найреальнішою з усіх тих, що стоять на #полиці_з_ДСП. А зараз стою і гадаю, а чи точно вона суто про наш Донбас? Адже практично біблейська історія про піти на той світ та повернутися. Одисей із аргонавтами та Фродо із товариством робили приблизно те саме: пішли туди і якось повернулися. На їх шляху були друзі та вороги, пригоди та трагедії. Паша, герой "Інтернату", пішов у інтернат, де його сестра залишила сина, і якось повернувся. На шляху в нього були друзі та вороги, пригоди та трагедії. І чи не зарано було творити самей цей подорожній міф-переспів кілька років тому, та навіть і сьогодні, коли кров досі ллється?
Жадан беззаперечно майстер, але ж, пане Сергію, то хто ворог? Чому в нього нема імені? Або хоча б наймення...
За всі 300+ сторінок роману вголос чітко, чи пошепки нерозбірливо, чи жестами та мигами ніхто не вимовив головне: "Росія - ворог". Наче це й так зрозуміло, але ж, як виявилося, багато кому "какая разніца"...
Є місто, є станція, є люди, є кордон (чи то вибачте - бувший державний кордон). Все сіре, мокре, огидне. Жодного героя, жодного антигероя, всі якісь рівномірно ніяко-нікчемні. Хтось гірший, хтось кращій. Хтось - майже свята. Всі говорять однією мовою, але із уточненням, що ось це було сказано російською. Дивні відчуття.
Найсильніша сцена - у самому інтернаті, коли та сама майже свята допитує "то що ти не бачив, звідки ракети летять? то що, ти не в курсі, що там південь? то ти забув, що в нас на півдні? то ти не знаєш, що там - кордон?" Але й вона позбавлена чіткої відповіді "то хто там, за кордоном?" і хто ви? Жодної згадки про кольори прапорів, жодної згадки про акцент "нової влади", жодного географічного пункту. Все - на рівні підсвідомості, інстинкту та "а хіба не зрозуміло?"
Поки читала, то була впевнена, що назву цю книгу найстрашнішою, найсильнішою та найреальнішою з усіх тих, що стоять на #полиці_з_ДСП. А зараз стою і гадаю, а чи точно вона суто про наш Донбас? Адже практично біблейська історія про піти на той світ та повернутися. Одисей із аргонавтами та Фродо із товариством робили приблизно те саме: пішли туди і якось повернулися. На їх шляху були друзі та вороги, пригоди та трагедії. Паша, герой "Інтернату", пішов у інтернат, де його сестра залишила сина, і якось повернувся. На шляху в нього були друзі та вороги, пригоди та трагедії. І чи не зарано було творити самей цей подорожній міф-переспів кілька років тому, та навіть і сьогодні, коли кров досі ллється?
Жадан беззаперечно майстер, але ж, пане Сергію, то хто ворог? Чому в нього нема імені? Або хоча б наймення...