Scan barcode
A review by nataliestorozhenko
Сад Гетсиманьский by Іван Багряний
5.0
"Сад Гетсиманський" Багряного проводить нас через агонію радянської диявольської машини, яка призначена розібрати людську душу по частинам і розтоптати все її єство. "Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного" як девіз сталінського режиму, дуже чітко зображує як далеко людське (читаємо "російське") створіння може зайти у своїй жорстокості. На противагу уособленню зразкового нквдиста постає наш головний герой, Андрій Чумак, незламний українець, що у книзі часто зображується паралельно з образом Сина Божого що проходить через страждання заради дорогих йому людей.
Не дивлячись на те що майже кожна сторінка наповнена описами жахів які важко усвідомити та уявити, вражає що книга викликає радше натхнення та віру, адже ми дивимось на все через призму неймовірно гарної та стійкої душі Андрія, що сповнена любові та віри до людей. І навіть у моменти повного відчаю, це віра за яку він тримається.
Дуже велика увага приділяється реальним іменам що були знищені режимом і найчастіше звучать імена представників "Розстріляного Відродження", такі любі та знайомі самому Багряному. А відомий будинок "Слово" тут порівнюється з "Крематорієм". Не приховані і реальні імена катів, роблячи цей твір свого роду дошкою "пошани".
Разом з Андрієм ми слідкуємо та поринаємо у душі багатьох його сокамерників, таких різних, але так само прагнучих до життя. Навіть загнаними по 340 людей в одну камеру і у жахливих умовах, дійсно вражає як люди намагаються вести звичайне та помірне життя, займаючи себе літературними, музикальними вечорами, викладаючи один одному лекції, малюючи портрети на підошвах взуття і навіть створюючи свого роду камерний устрій. Авжеж розказуючи про інтернаціональність камери, автор робить акцент на українцях яких була більшість, ненароком показуючи проти кого цей конвеєр націлений.
З неприхованою іронією висміюється вся безглуздість радянської системи, показуючи що "процес дійшов свого діалектичного заперечення", коли слідчі та наглядачі могли самі стати "завербованими" і потрапити у конвеєр тільки за словами свідчень самих ув'язнених.
Попри те що текст в більшості описує сумні та страшні буденні дні героя у тюрмі, він все одно сприймається динамічно, адже паралельно ми намагаємося знайти зачіпки, прочитати в очах слідчого та нарешті збагнути, хто і є той самий Юда, що пішов на зраду і зруйнував життя Андрія.
Не тільки тема, але і мова якою написаний твір, дуже актуальні у цей час. Оповідання дуже виразне і легко сприймається для сучасного читача. Я у захваті від написаного і впевнено можу сказати що Багряний - безперечно мій фаворит. Я впевнена, що саме зараз, після року кривавої війни з росіянами, цей текст звучить ще особливіше, наповнює праведним гнівом накопиченим поколіннями закатованих українців. Багряний нагадує нам на своєму власному досвіді, що вистояти можливо, і вистояти треба, і ми зможемо довести це до кінця.
Не дивлячись на те що майже кожна сторінка наповнена описами жахів які важко усвідомити та уявити, вражає що книга викликає радше натхнення та віру, адже ми дивимось на все через призму неймовірно гарної та стійкої душі Андрія, що сповнена любові та віри до людей. І навіть у моменти повного відчаю, це віра за яку він тримається.
"Андрій курить і якийсь час думає про вартового... На серці робиться тепло... Кров швидше пробігає в жилах і на душі лагідніє — то повертається захитана й розтрощена віра в людину... Так, ніби з-за хмар підіймається сонце... Найдорожчий скарб, що людина має, — це віра в себе і в собі подібних! Принаймні на цьому все життя трималася Андрієва душа і він в цьому саме тепер переконується."
Дуже велика увага приділяється реальним іменам що були знищені режимом і найчастіше звучать імена представників "Розстріляного Відродження", такі любі та знайомі самому Багряному. А відомий будинок "Слово" тут порівнюється з "Крематорієм". Не приховані і реальні імена катів, роблячи цей твір свого роду дошкою "пошани".
Разом з Андрієм ми слідкуємо та поринаємо у душі багатьох його сокамерників, таких різних, але так само прагнучих до життя. Навіть загнаними по 340 людей в одну камеру і у жахливих умовах, дійсно вражає як люди намагаються вести звичайне та помірне життя, займаючи себе літературними, музикальними вечорами, викладаючи один одному лекції, малюючи портрети на підошвах взуття і навіть створюючи свого роду камерний устрій. Авжеж розказуючи про інтернаціональність камери, автор робить акцент на українцях яких була більшість, ненароком показуючи проти кого цей конвеєр націлений.
"Але домінантою, всеспаюючим цементом були «господарі» країни — українці, звичайно, — «петлюрівці», «хвильовісти», «шумськісти», «терористи», «диверсанти» й так «контрреволюціонери всіх мастей». І домінуючою мовою була українська мова, якою говорили всі як державною мовою. Так, тут це була воістину державна мова без фальшу, без упереджень, без глузування «залізяку на пузяку» та «самопер попер до мордописні». Її приймали всі бездискусійно, бо 80 процентів тут українців. Тут вони були, завдяки своїй чисельній і інтелектуальній більшості, без сумніву, державною нацією. І піснею домінуючою була українська пісня, яку любили й співали однаково всі. Навіть перси."
З неприхованою іронією висміюється вся безглуздість радянської системи, показуючи що "процес дійшов свого діалектичного заперечення", коли слідчі та наглядачі могли самі стати "завербованими" і потрапити у конвеєр тільки за словами свідчень самих ув'язнених.
Попри те що текст в більшості описує сумні та страшні буденні дні героя у тюрмі, він все одно сприймається динамічно, адже паралельно ми намагаємося знайти зачіпки, прочитати в очах слідчого та нарешті збагнути, хто і є той самий Юда, що пішов на зраду і зруйнував життя Андрія.
Не тільки тема, але і мова якою написаний твір, дуже актуальні у цей час. Оповідання дуже виразне і легко сприймається для сучасного читача. Я у захваті від написаного і впевнено можу сказати що Багряний - безперечно мій фаворит. Я впевнена, що саме зараз, після року кривавої війни з росіянами, цей текст звучить ще особливіше, наповнює праведним гнівом накопиченим поколіннями закатованих українців. Багряний нагадує нам на своєму власному досвіді, що вистояти можливо, і вистояти треба, і ми зможемо довести це до кінця.