Scan barcode
rosava's reviews
477 reviews
Jonathan Strange & Mr Norrell by Susanna Clarke
5.0
Певно, одна із найнеординарніших фентезійних робіт. Люблю британців, вміють вони писати гарні романи.
"Джонатан Стрейндж і містер Норрелл" зібрав чимало визначних нагород, у тому числі Г’юґо та Ворлд Фентезі. Це альтернативна Англія часів Наполеонівських війн, в якій забута магія почала відроджуватися. Головні герої — Джонатан Стрейндж та містер Норрелл — стали першими практичними чаклунами за довгий час, які взяли на себе задачу відродити англійську магію.
І тут мені хочеться зупинитися на світі. Хоча це нібито й звичайна Англія початку19 століття, та вона має свою магічну історію з величним володарем-чаклуном Джоном Аскґлассом, Воронячим королем. Є і Іншокрай, місце, в якому мешкають фейрі, здібні, але підступні створіння. До занепаду магії чаклуни жили обік з ними, беручи їх у служіння, але це знання було втрачене. На початок подій книги в Англії лишаються тільки теоретичні чаклуни, справжні джентельмени, які мають за втіху збиратися, обговорювати книги про магію (не плутати з книгами магії) та інколи навіть писати якісь роботи. І тут з’являється Норрелл, закритий у собі бібліоман, який доводить, що магію можна застосовувати практично. Він стає на службу уряду, і ось тут з’являється другий чародій, Джонатан Стрейндж — розкутий приємний молодик. Норрелл — боязкий консерватор, а Стрейндж — нахабний інноватор. Попри всі розбіжності та майбутні чвари вони стають і лишаються друзями. Та тут у хід приходить пророцтво Воронячого короля, і джентельмен із thistle-down hair (не знаю, як це перекласти) втягує у свої забави кількох людей...
У Сюзанни Кларк дуже чіпкі образи й широкі описи, часто не без іронії. Ось, наприклад, із портрету мого улюбленого Чілдермасса:
"And all that Childermass knew made him smile; and some of what he knew made him laugh out loud; and none of what he knew wrung from him so much
as ha'pennyworth of pity."
Або про Стрейнджа і Байрона (ага, того самого):
"Well, I suppose one ought not to employ a magician and then complain that he does not behave like other people," said Wellington."
"Mr Murray was sorry to find that his two authors could not agree better, but he reflected that it probably could not be helped since both men were famous for quarrelling: Strange with Norrell, and Byron with practically everybody."
А атмосфера! Ви тільки відчуйте!
"Ten minutes later Strange found himself in a luxurious apartment filled with people, many of whom he already knew. There were officers; beautiful ladies; fashionable gentlemen; British politicians; and representatives, so it seemed, of every rank and degree of British peer. All of them were loudly discussing the war and making jokes about it. It was quite a new idea to Strange: war as a fashionable amusement."
Взагалі, мова дуже багата, приємно читати. Окрім того, зустрічається чимало цікавих цитаток щодо політики, війни чи людської природи:
"Let the government be who they may — Whigs, Tories, emperors or magicians — they take it very ill when people do not pay thei taxes."
“Can a magician kill a man by magic?” Lord Wellington asked Strange. Strange frowned. He seemed to dislike the question. “I suppose a magician might,” he admitted, “but a gentleman never would.”
"the Scottish captain, John Kincaid, entertaining the American savages and teaching them to drink tea (presumably with the idea that once a man had learnt to drink tea, the other habits and qualities that make up a Briton would naturally follow)."
Іще однією особливістю цього тисячосторінкового роману є використання довгих приміток. Вони часто доповнюють історію, розширяють її, постають майже окремими міні-оповіданнями. Наприклад, різні оповідки про зустрічі людей з фейрі чи витяги з книг чаклунів. Один із тих небагатьох випадків, де примітки працюють на текст.
Книга розбита на умовні три: про Норрелла, Стрейнджа та Джона Аскґласса. Здається, ніби оповідь тече неспішно, але ти настільки закохуєшся у світ, настільки деталі тебе поглинають, що відірватися стає неможливим. Швидкочитом цей роман не здолати.
Сюжет спойлерити не хочу, але наполегливо рекомендую читати всім поціновувачам якісного британського (фантастичного) роману. Чекаю на сиквел.
"Джонатан Стрейндж і містер Норрелл" зібрав чимало визначних нагород, у тому числі Г’юґо та Ворлд Фентезі. Це альтернативна Англія часів Наполеонівських війн, в якій забута магія почала відроджуватися. Головні герої — Джонатан Стрейндж та містер Норрелл — стали першими практичними чаклунами за довгий час, які взяли на себе задачу відродити англійську магію.
І тут мені хочеться зупинитися на світі. Хоча це нібито й звичайна Англія початку19 століття, та вона має свою магічну історію з величним володарем-чаклуном Джоном Аскґлассом, Воронячим королем. Є і Іншокрай, місце, в якому мешкають фейрі, здібні, але підступні створіння. До занепаду магії чаклуни жили обік з ними, беручи їх у служіння, але це знання було втрачене. На початок подій книги в Англії лишаються тільки теоретичні чаклуни, справжні джентельмени, які мають за втіху збиратися, обговорювати книги про магію (не плутати з книгами магії) та інколи навіть писати якісь роботи. І тут з’являється Норрелл, закритий у собі бібліоман, який доводить, що магію можна застосовувати практично. Він стає на службу уряду, і ось тут з’являється другий чародій, Джонатан Стрейндж — розкутий приємний молодик. Норрелл — боязкий консерватор, а Стрейндж — нахабний інноватор. Попри всі розбіжності та майбутні чвари вони стають і лишаються друзями. Та тут у хід приходить пророцтво Воронячого короля, і джентельмен із thistle-down hair (не знаю, як це перекласти) втягує у свої забави кількох людей...
У Сюзанни Кларк дуже чіпкі образи й широкі описи, часто не без іронії. Ось, наприклад, із портрету мого улюбленого Чілдермасса:
"And all that Childermass knew made him smile; and some of what he knew made him laugh out loud; and none of what he knew wrung from him so much
as ha'pennyworth of pity."
Або про Стрейнджа і Байрона (ага, того самого):
"Well, I suppose one ought not to employ a magician and then complain that he does not behave like other people," said Wellington."
"Mr Murray was sorry to find that his two authors could not agree better, but he reflected that it probably could not be helped since both men were famous for quarrelling: Strange with Norrell, and Byron with practically everybody."
А атмосфера! Ви тільки відчуйте!
"Ten minutes later Strange found himself in a luxurious apartment filled with people, many of whom he already knew. There were officers; beautiful ladies; fashionable gentlemen; British politicians; and representatives, so it seemed, of every rank and degree of British peer. All of them were loudly discussing the war and making jokes about it. It was quite a new idea to Strange: war as a fashionable amusement."
Взагалі, мова дуже багата, приємно читати. Окрім того, зустрічається чимало цікавих цитаток щодо політики, війни чи людської природи:
"Let the government be who they may — Whigs, Tories, emperors or magicians — they take it very ill when people do not pay thei taxes."
“Can a magician kill a man by magic?” Lord Wellington asked Strange. Strange frowned. He seemed to dislike the question. “I suppose a magician might,” he admitted, “but a gentleman never would.”
"the Scottish captain, John Kincaid, entertaining the American savages and teaching them to drink tea (presumably with the idea that once a man had learnt to drink tea, the other habits and qualities that make up a Briton would naturally follow)."
Іще однією особливістю цього тисячосторінкового роману є використання довгих приміток. Вони часто доповнюють історію, розширяють її, постають майже окремими міні-оповіданнями. Наприклад, різні оповідки про зустрічі людей з фейрі чи витяги з книг чаклунів. Один із тих небагатьох випадків, де примітки працюють на текст.
Книга розбита на умовні три: про Норрелла, Стрейнджа та Джона Аскґласса. Здається, ніби оповідь тече неспішно, але ти настільки закохуєшся у світ, настільки деталі тебе поглинають, що відірватися стає неможливим. Швидкочитом цей роман не здолати.
Сюжет спойлерити не хочу, але наполегливо рекомендую читати всім поціновувачам якісного британського (фантастичного) роману. Чекаю на сиквел.
Гессі by Наталія Матолінець
5.0
Мирний час Прекрасної епохи. Брукованими вуличками міста, дуже схожого на Львів, цокотить юна панянка з чарівною фотокамерою та книжкою про академію богів у руках. Гестія Амалія, або просто Гессі, — дівчина незвичайна. Вона з тих, кого називають мрійниками, з тих, хто будують повітряні замки.
Перш за все, хочеться подякувати за кілька окремих сюжетних ліній, які переплітаються між собою. Я страшенно люблю такі речі, бо вони змушують здогадуватися, в якій точці ці історії зійдуться і як будуть розвиватися. Також перша частина складається з "клаптикових" історій, тобто кожен розділ має завершений міні-сюжет. Гессі зустрічає людей з внутрішніми турботами і за допомогою фотокамери робить їх щасливими. Читач тим часом розуміє, що не в камері одній річ.
У кінці на основі тих зустрічей героїня повністю переосмислює поняття щастя. Цим роман нагадав мені про дві книжки, котрі в певні періоди життя справили на мене велике враження: "Поліанну" Елеонор Портер та "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Вони обидві розмірковують над питанням щастя, любові, дорослішання, залишаючи по собі гірко-солодкий присмак.
Поговорімо про персонажів і світ. Якщо у "Варті у грі" я скаржилася на ці моменти, то тут у мене зауваг немає. Усі персонажі мають свої власні драми й переживання, запамʼятовуєш навіть серйозно-гордівливого Тавіша, який зʼявляється лише в середині книжки і відіграє, на перший погляд, другорядну роль.
Окремої уваги заслуговує лінія з батьками Гестії. Не буду сильно спойлерити, але мушу сказати, що фінал з поточної життєвої позиції мене приємно здивував і змусив покивати головою — батько вчинив правильно. І що важливо, інформація про це подається маленькими шматочками впродовж всієї книжки, залишаючи інтригу.
Світ роману — ніби й наш, але має інші назви. Заради цікавості позбирала дещо:
фіренський акцент — французький акцент, більш ніж певна;
Ітеллі — Італія;
Астірі — тут місто, але "імперська столиця", тому думаю, відсилка на Австрію.
Якщо маєте свої здогадки, пишіть в коментарях.
Є тут і пасхалки. Львівське кафе не впізнала, бо я не зі Львова, але ось цей шматочок явно натякає на збірки від КСД "Теплі історії до ..." та "Лвів. Щось там. Щось там":
У романі є місце і грецькій (та іншій) міфології. Зокрема повне імʼя Гессі — Гестія — відсилає нас до богині домашнього вогнища. Про її брата, Аїдена, думаю, коментувати не треба. Це все стягується до другої основної лінії навколо Академії Аматерасу для богів. На першій згадці про Аматерасу мій внутрішній японофіл запищав, наче маленька дівчинка. Нарутофагів прошу охолонути — основна увага приділяється саме грецьким божествам. Однак аніме за "Гессі" я б подивилася. У мальовці "Кенді-Кенді".
Окрім всього цього, що я вже назвала, герої багато і часто говорять про книжки. Книгомани оцінять. Із додаткових фішечок, які формують атмосферу роману, варто також згадати про солодке. Тут його надзвичайно багато і в різних формах. А як може бути інакше, якщо мама Гессі керує цукернею. Мені дещо не пощастило з цим, бо коли я читала книжку, то виконувала челендж "30 днів без солодкого" — уже на пізніх стадіях. Хто намагався довго не вживати цукор, той знає, що в певний момент солодке не те що перестаєш хотіти, а тебе від нього буквально відвертає. Тому легерські тістечка та ще й з цукатами викликали в мене зовсім не ті емоції. Навіть довелося на деякий час читання закинути.
Щодо основної любовної лінії між Гессі і Блакитнооким. За відчуттями — це "Варта" номер два. Чоловіча сторона то зʼявляється, то зникає — і так по колу. Я не розумію такий тип стосунків у художній літературі, а точніше, чому вони у фіналі спрацьовують. Проте насправді все окей, це підліткова книжка, і любов тут хоч і значна, але не основна тема. Твердим мінусом це можна назвати хіба що з натяжкою.
І я не кажу, що Гессі мала скінчити з Дарріном. (Гм... А якщо так подумати, це перший на моїй памʼяті притомний любовний трикутник в підлітковому укрфентезі, навколо якого можна влаштовувати гарячі суперечки. Вау.) Даррін вельми симпатичний мені як персонаж, тому я була б рада будь-якій розв'язці, аби це зробило його щасливим. Просто... коли ти більше восьми років читаєш "Skip Beat!", то починаєш цінувати любовні історії, в яких дві сторони повільно пізнають одне одного та у звʼязку з цим міняються внутрішньо. Між героями виникає хімія: вона росте, росте — і зрештою вибухає в якомусь підсумку.
Від духовного до матеріалістичного — про дизайн. Форзац гіпнотичний. 10 балів за форзац. Обкладинку намалювала Євгенія Чистотіна; шалено подобається, як спадає розмитою аквареллю поділ сукні. До речі, мені здається, чи риси обличчя Гессі взяті зі стилю самої Наталії? Як я вже згадувала в огляді "Варти", авторка створює багато ілюстрацій та замальовок до своїх творів. Гарнітура мені теж знайома. Чи це не Casanova? Але ні, завитки в іншу сторону. Можливо, щось похідне.
Перш за все, хочеться подякувати за кілька окремих сюжетних ліній, які переплітаються між собою. Я страшенно люблю такі речі, бо вони змушують здогадуватися, в якій точці ці історії зійдуться і як будуть розвиватися. Також перша частина складається з "клаптикових" історій, тобто кожен розділ має завершений міні-сюжет. Гессі зустрічає людей з внутрішніми турботами і за допомогою фотокамери робить їх щасливими. Читач тим часом розуміє, що не в камері одній річ.
У кінці на основі тих зустрічей героїня повністю переосмислює поняття щастя. Цим роман нагадав мені про дві книжки, котрі в певні періоди життя справили на мене велике враження: "Поліанну" Елеонор Портер та "Кульбабове вино" Рея Бредбері. Вони обидві розмірковують над питанням щастя, любові, дорослішання, залишаючи по собі гірко-солодкий присмак.
"Раніше їй здавалося, що щастя — це константа, одна й безумовна, а тепер вона замислилась над тим, що іноді треба ще й вибирати те щастя. І тоді неодмінно жертвувати іншим варіантом".
Поговорімо про персонажів і світ. Якщо у "Варті у грі" я скаржилася на ці моменти, то тут у мене зауваг немає. Усі персонажі мають свої власні драми й переживання, запамʼятовуєш навіть серйозно-гордівливого Тавіша, який зʼявляється лише в середині книжки і відіграє, на перший погляд, другорядну роль.
Окремої уваги заслуговує лінія з батьками Гестії. Не буду сильно спойлерити, але мушу сказати, що фінал з поточної життєвої позиції мене приємно здивував і змусив покивати головою — батько вчинив правильно. І що важливо, інформація про це подається маленькими шматочками впродовж всієї книжки, залишаючи інтригу.
— Дарріне, — поцікавилася Гессі знічев'я, — як думаєш, чому люди не можуть бути щирими?
— Їм, мабуть, страшно, — відповів юнак після кількох секунд роздумів.
— Вони бояться інших?
— Себе. Перш за все — себе.
Світ роману — ніби й наш, але має інші назви. Заради цікавості позбирала дещо:
фіренський акцент — французький акцент, більш ніж певна;
Ітеллі — Італія;
Астірі — тут місто, але "імперська столиця", тому думаю, відсилка на Австрію.
Якщо маєте свої здогадки, пишіть в коментарях.
Є тут і пасхалки. Львівське кафе не впізнала, бо я не зі Львова, але ось цей шматочок явно натякає на збірки від КСД "Теплі історії до ..." та "Лвів. Щось там. Щось там":
— Найперше й найліпше — то збірка оповідок різних авторів. Вибрали тему шоколаду. Віриш? — Він дістав товстенький том у коричневій палітурці з золотими візерунками. — Думаю, таке дуже добре купуватимуть панянки-ласунки. Щоб не лише їсти тортики, а про них і читати!
У романі є місце і грецькій (та іншій) міфології. Зокрема повне імʼя Гессі — Гестія — відсилає нас до богині домашнього вогнища. Про її брата, Аїдена, думаю, коментувати не треба. Це все стягується до другої основної лінії навколо Академії Аматерасу для богів. На першій згадці про Аматерасу мій внутрішній японофіл запищав, наче маленька дівчинка. Нарутофагів прошу охолонути — основна увага приділяється саме грецьким божествам. Однак аніме за "Гессі" я б подивилася. У мальовці "Кенді-Кенді".
Окрім всього цього, що я вже назвала, герої багато і часто говорять про книжки. Книгомани оцінять. Із додаткових фішечок, які формують атмосферу роману, варто також згадати про солодке. Тут його надзвичайно багато і в різних формах. А як може бути інакше, якщо мама Гессі керує цукернею. Мені дещо не пощастило з цим, бо коли я читала книжку, то виконувала челендж "30 днів без солодкого" — уже на пізніх стадіях. Хто намагався довго не вживати цукор, той знає, що в певний момент солодке не те що перестаєш хотіти, а тебе від нього буквально відвертає. Тому легерські тістечка та ще й з цукатами викликали в мене зовсім не ті емоції. Навіть довелося на деякий час читання закинути.
Щодо основної любовної лінії між Гессі і Блакитнооким. За відчуттями — це "Варта" номер два. Чоловіча сторона то зʼявляється, то зникає — і так по колу. Я не розумію такий тип стосунків у художній літературі, а точніше, чому вони у фіналі спрацьовують. Проте насправді все окей, це підліткова книжка, і любов тут хоч і значна, але не основна тема. Твердим мінусом це можна назвати хіба що з натяжкою.
І я не кажу, що Гессі мала скінчити з Дарріном. (Гм... А якщо так подумати, це перший на моїй памʼяті притомний любовний трикутник в підлітковому укрфентезі, навколо якого можна влаштовувати гарячі суперечки. Вау.) Даррін вельми симпатичний мені як персонаж, тому я була б рада будь-якій розв'язці, аби це зробило його щасливим. Просто... коли ти більше восьми років читаєш "Skip Beat!", то починаєш цінувати любовні історії, в яких дві сторони повільно пізнають одне одного та у звʼязку з цим міняються внутрішньо. Між героями виникає хімія: вона росте, росте — і зрештою вибухає в якомусь підсумку.
Від духовного до матеріалістичного — про дизайн. Форзац гіпнотичний. 10 балів за форзац. Обкладинку намалювала Євгенія Чистотіна; шалено подобається, як спадає розмитою аквареллю поділ сукні. До речі, мені здається, чи риси обличчя Гессі взяті зі стилю самої Наталії? Як я вже згадувала в огляді "Варти", авторка створює багато ілюстрацій та замальовок до своїх творів. Гарнітура мені теж знайома. Чи це не Casanova? Але ні, завитки в іншу сторону. Можливо, щось похідне.