You need to sign in or sign up before continuing.
Take a photo of a barcode or cover
4.06 AVERAGE
4.06 AVERAGE
якось — дуже недавно — ми сиділи за вином із двома друзями, жінкою мого віку й на півтора десятка років старшим чоловіком, говорили про дорослішання (його — пізньорадянське, наше — пострадянське, не сильно інше) й зачепили тему прокладок. тобто браку прокладок — і того відчуття, коли надворі пізні дев'яності, уже не вкрай кризові, але все одно, а ти стаєш підлітком, і до фізіологічних змін додається чимале погіршення якості життя у вигляді ганчірочок, які перекручуються, збиваються в грудки й вимагають якнайконспіративнішого ручного прання. на наші вже смішні, проте цілковито трагічні, коли тобі дванадцять, історії друг відреагував здивовано: «стоп, але ж у пізніх дев'яностих прокладки вже скрізь були».
він зрозумів, що впоров дурницю, щойно ми подякували йому за менсплейнінг (і київсплейнінг) наших безпосередніх досвідів. зате це стало приводом налити ще вина й поговорити про відмінності між життям у провінції й у столиці.
славенка дракуліч пише про комунізм на балканах — але з тим самим успіхом вона могла би писати про перше пострадянське десятиліття на волині (чи, підозрюю, в будь-якому не центрі). воно все там: від тітчиних баночок із лаком для нігтів, сто разів розведеним ацетоном, і залишків помади, які треба виколупувати з тюбика пальцем, до миття посуду в холодній воді і з пральним порошком (чи полоскання постелі в крижаній — не тому, що так за технологією, а тому, що пощастило й була можливість поставити балію біля криниці, щоб не таскати відра, — воді з синькою і крохмалем); від книжкових сторінок замість туалетного паперу (чи не тому, що я ще змалку звикла до історій без початку й кінця, мене не вразив усілякий постмодернізм?) до п'яти людей, що живуть у кімнаті три на три метри, й загалом одинадцяти на трикімнатну хату; від німецького катологу «товари поштою» — найкрасивішої речі вдома й нескінченного джерела натхнення в іграх — до прання поліетиленових пакетиків; від централізованого вимикання світла на дві години щовечора до шкільного гуртожитка, де ключ від підвальних душів вашій кімнаті видають раз на тиждень, а решту часу можете користуватися загальними умивальниками й ногомийниками, встановленими в одному великому приміщенні. одне слово, про гідність, умов для збереження якої у вас особливо не знаходиться.
тут, на гудрідсі, є коментарі від молодих чоловіків, які звинувачують славенку дракуліч у сексизмі, дріб'язковості й відбиванні в них бажання одружуватися: мовляв, косметики їм не робили, от же ж трагедія, альо, не було часу на косметику за відбудовою держави. що доволі кумедно, бо сама дракуліч цей аргумент згадує і трохи з нього підсміюється — ну, знаєте, тим сміхом, що й загалом із комунізму. а ще вона прямим текстом пише, що прокладки (як, зрештою, і косметика, як і туалетний папір, як і пральна машина) — це взагалі-то метафора; хоча, треба визнати, не тільки метафора, бо дискомфорт від браку цього всього цілковито намацальний. і я аж не знаю, тішитися з того, що є більш-менш мої однолітки, які have no idea what she's talking about, чи все-таки тривожитися, що є більш-менш мої однолітки, яким навіть прямим текстом складно пояснити про зв'язок побуту з гідністю і про те, чому жіночі досвіди тут відрізняються від чоловічих, але все одно заслуговують на проговорення.
він зрозумів, що впоров дурницю, щойно ми подякували йому за менсплейнінг (і київсплейнінг) наших безпосередніх досвідів. зате це стало приводом налити ще вина й поговорити про відмінності між життям у провінції й у столиці.
славенка дракуліч пише про комунізм на балканах — але з тим самим успіхом вона могла би писати про перше пострадянське десятиліття на волині (чи, підозрюю, в будь-якому не центрі). воно все там: від тітчиних баночок із лаком для нігтів, сто разів розведеним ацетоном, і залишків помади, які треба виколупувати з тюбика пальцем, до миття посуду в холодній воді і з пральним порошком (чи полоскання постелі в крижаній — не тому, що так за технологією, а тому, що пощастило й була можливість поставити балію біля криниці, щоб не таскати відра, — воді з синькою і крохмалем); від книжкових сторінок замість туалетного паперу (чи не тому, що я ще змалку звикла до історій без початку й кінця, мене не вразив усілякий постмодернізм?) до п'яти людей, що живуть у кімнаті три на три метри, й загалом одинадцяти на трикімнатну хату; від німецького катологу «товари поштою» — найкрасивішої речі вдома й нескінченного джерела натхнення в іграх — до прання поліетиленових пакетиків; від централізованого вимикання світла на дві години щовечора до шкільного гуртожитка, де ключ від підвальних душів вашій кімнаті видають раз на тиждень, а решту часу можете користуватися загальними умивальниками й ногомийниками, встановленими в одному великому приміщенні. одне слово, про гідність, умов для збереження якої у вас особливо не знаходиться.
тут, на гудрідсі, є коментарі від молодих чоловіків, які звинувачують славенку дракуліч у сексизмі, дріб'язковості й відбиванні в них бажання одружуватися: мовляв, косметики їм не робили, от же ж трагедія, альо, не було часу на косметику за відбудовою держави. що доволі кумедно, бо сама дракуліч цей аргумент згадує і трохи з нього підсміюється — ну, знаєте, тим сміхом, що й загалом із комунізму. а ще вона прямим текстом пише, що прокладки (як, зрештою, і косметика, як і туалетний папір, як і пральна машина) — це взагалі-то метафора; хоча, треба визнати, не тільки метафора, бо дискомфорт від браку цього всього цілковито намацальний. і я аж не знаю, тішитися з того, що є більш-менш мої однолітки, які have no idea what she's talking about, чи все-таки тривожитися, що є більш-менш мої однолітки, яким навіть прямим текстом складно пояснити про зв'язок побуту з гідністю і про те, чому жіночі досвіди тут відрізняються від чоловічих, але все одно заслуговують на проговорення.
شاید کتاب های بسیاری در رابطه با کمونیسم وجود داشته باشد. درباره ی ایدئولوژی ها و چیزهای بزرگ آن. اما فکر می کنم کمتر کسی به جزئیات آن توجه کرده باشد. به تاثیرات کوچک و بزرگی که بر زندگی مردم می گذارد. از نحوه ی زندگی و فکر کردنشان تا غذا، لوازم بهداشتی، پوشاک، یا...
و این کتاب دقیقا همان جزئیات کوچک و ریزی بود که گفته نشده بودند. که من دلم می خواست بدانمشان. و فکر می کنم که همه مان می توانیم با پوست و گوشتمان درکش کنیم. لمسش کنیم.
غم و غصه خیلی درش موج می زد و من رو چندین بار به گریه انداخت. شاید نه خود نثر کتاب بلکه چیزی فراتر از اون. چیزی که شاید خود ما هم تجربه اش کرده ایم. آن ارتباطی که با زندگی ما می تواند به خوبی بر قرار کند.
و لازم می دونم به ترجمه خیلی خوب و روانش هم اشاره کنم که به نحوی بود که فکر نمی کردی کتاب ترجمه شده است!
پ.ن: مرا به خواندن بقیه ی مجموعه "تجربه و هنر زندگی" ترغیب کرد.
پ.ن دو: توی دانشگاه برای دوستانم فصل هایی را بلند خوانده ام که این اتفاق و آن احساسی که از شنیدن جمعی اش، از کنار هم نشستن و بلند کتاب خواندن، در من ایجاد شد، این کتاب را در ذهنم ماندگار تر کرد. :)
و این کتاب دقیقا همان جزئیات کوچک و ریزی بود که گفته نشده بودند. که من دلم می خواست بدانمشان. و فکر می کنم که همه مان می توانیم با پوست و گوشتمان درکش کنیم. لمسش کنیم.
غم و غصه خیلی درش موج می زد و من رو چندین بار به گریه انداخت. شاید نه خود نثر کتاب بلکه چیزی فراتر از اون. چیزی که شاید خود ما هم تجربه اش کرده ایم. آن ارتباطی که با زندگی ما می تواند به خوبی بر قرار کند.
و لازم می دونم به ترجمه خیلی خوب و روانش هم اشاره کنم که به نحوی بود که فکر نمی کردی کتاب ترجمه شده است!
پ.ن: مرا به خواندن بقیه ی مجموعه "تجربه و هنر زندگی" ترغیب کرد.
پ.ن دو: توی دانشگاه برای دوستانم فصل هایی را بلند خوانده ام که این اتفاق و آن احساسی که از شنیدن جمعی اش، از کنار هم نشستن و بلند کتاب خواندن، در من ایجاد شد، این کتاب را در ذهنم ماندگار تر کرد. :)
A rambly look at the mundane details of life under communism. It was interesting to hear about daily hardships that were the accepted facts of life, but I grew a little weary with the author's forays into philosophizing about politics and communism in general. I know what communism is about; I just wanted to hear the other side of the coin, the hidden details that we Westerners wouldn't have thought about. On a more positive note, it did make me want to read more about the history of communism in Eastern Europe, since my education was very light on the social studies and I knew very little about the events of which the author spoke.
Another book for a class, this is the second time I've read this one. I honestly love reading this book because of the amount of different perspectives that are brought into it. You get something new out of it each time and its such a personalized take on the things that she went through
An absolutely cherished book that really started me down the path of academia. Teaching it to my students feels genuinely thrilling.
I can't even begin to express my deep gratitude for the words and stories told in this book. Women in communist Europe share their seemingly ordinary lives under this oppressive regime. Drakulic beautifully weaves these stories into a singular narrative: women can, and will, have a voice.
Curious about the impact of this time on modern femininity and hope to find more translated texts.
Having traveled widely in communist countries and spoken to many women, Drakulic has assembled a sort of collage of sketches of how they got by, from eating to clothes washing or finding toys. Her eye is critical, having lived herself under a regime that took many freedoms, sometimes to the point of humiliation. I read it with great interest, quickly, on the road, and can recommend it to anyone curious of such things, with the caution - immerse in the stories, but keep in mind how political they really are.
<< “This is our food” says Evelina “we are used to swallowing politics with out meals. For breakfast you eat elections, a parliament discussion comes for lunch, and at dinner you laugh at the evening news or get mad at the lies that the Communist Party is trying to sell, in spite of everything”. Perhaps these people can live almost without food - either because it’s too expensive or because there is nothing to buy, or both - without books and information, but not without politics. >>
<< In this silent war, the losers are our cities. Entranceways into buildings not only serve for entry but double as toilets, as well as places to express your deep inner feelings.These feelings (if you can manage to ignore the smell) are hatred and destruction. >>
<< “This is our food” says Evelina “we are used to swallowing politics with out meals. For breakfast you eat elections, a parliament discussion comes for lunch, and at dinner you laugh at the evening news or get mad at the lies that the Communist Party is trying to sell, in spite of everything”. Perhaps these people can live almost without food - either because it’s too expensive or because there is nothing to buy, or both - without books and information, but not without politics. >>
<< In this silent war, the losers are our cities. Entranceways into buildings not only serve for entry but double as toilets, as well as places to express your deep inner feelings.These feelings (if you can manage to ignore the smell) are hatred and destruction. >>
تمام مدتی که کتاب رو میخوندم و همذاتپنداری میکردم برام این نکته که روایات از زبان زنان حاضر در اون دوران اروپای شرقی نوشته شده قابل توجه بود. شاید ملموس بودن بینهایت روایات کمی هم به خاطرهمجنس راویان بودنم بوده باشه.
نگاه که میکنی شرایط فعلیت رو خیلی آدم گذروندن، شاید این خودش کمی امیدبخش باشه که اینجا هم چیزی عوض خواهد شد. شاید چند سال بعد ما هم روایتی از ماندن و خندیدنمون داشته باشیم که بنویسیم.
ضمنا تصویر ذهنی من از کمونیسم پیش از خوندن این کتاب با بعدش خیلی تفاوت داشت. خیلی چیزا رو با خوندن نظری نمیتونی بفهمی، خوندن روایات آدمهایی که توی خود مساله بودن خیلییی تصویر روشنتری میسازه.
نگاه که میکنی شرایط فعلیت رو خیلی آدم گذروندن، شاید این خودش کمی امیدبخش باشه که اینجا هم چیزی عوض خواهد شد. شاید چند سال بعد ما هم روایتی از ماندن و خندیدنمون داشته باشیم که بنویسیم.
ضمنا تصویر ذهنی من از کمونیسم پیش از خوندن این کتاب با بعدش خیلی تفاوت داشت. خیلی چیزا رو با خوندن نظری نمیتونی بفهمی، خوندن روایات آدمهایی که توی خود مساله بودن خیلییی تصویر روشنتری میسازه.
I liked this book, and found it funny and sad in many places. However, it is clearly rooted in a very small period of years just after the fall of communism, making it unrepresentative of many South Slav's recollections of the communist years today. As well as this, the author clearly had a privileged position as a result of her career; I would like to read an account from a more 'everyday', representative figure.